З перших днів російської агресії «Центр спільних дій» допомагає знайти тимчасовий безпечний прихисток людям, які цього потребують. Волонтери зводять людей, які шукають житло, і тих, які готові його надати. Про цю ініціативу Управбуд поспілкувався з Тетяною Капустинською, шеф-редакторкою журналу Platfor.ma й координаторкою волонтерів «Центру спільних дій».
З першої частини інтерв’ю ви дізнаєтеся про те, з чого починалася волонтерська діяльність Центру спільних дій та якими є її результати станом на середину квітня, а також про пріоритети в роботі з переселенцями.
– Чому «Центр спільних дій» започаткував ініціативу з пошуку житла? Які проблеми переселенців ви зараз вирішуєте?
– 24 лютого всі українці прокинулися в стресі і нерозумінні. Ми разом із виконавчою директоркою «Центру спільних дій» Марією Левоновою та кількома нашими друзями встигли виїхати з Києва — це був дуже напружений шлях. В нас був готовий план, що в разі війни ми їдемо на Захід України і звідти допомагаємо всім, чим можемо.
Проте поки ми їхали 18 годин під звуки сирен, оминаючи блокпости та небезпечні дороги, то відчули весь той стрес, що відчувають внутрішньо переміщені особи, коли залишають свої домівки. У мене до того вже був такий досвід, бо в 2014 році я виїхала зі свого рідного Донецька — зараз я двічі переселенка, тому добре знаю, як це негативно впливає на емоційний стан та психологічне здоров’я.
Тож ми одразу зрозуміли, що будемо займатися проблемами переселенців. Оскільки ми — люди підготовлені й свідомі щодо того, що коїться в нашій країні, ми розуміли, що війна може бут. ож уже на той момент закладали ресурси та сили, щоб потім направити їх на допомогу. Опинившись у безпечнішому та спокійнішому місці, ми зрозуміли, що треба запускатися і щось робити, тому що «людей у дорозі» дуже багато. Є велика проблема у тому, що люди залишаються ночувати на вулиці або в машині — і це сім’ї, люди з дітьми та домашніми улюбленцями. До того ж ми були у безпеці та мали внутрішню потребу кудись вкластися, щоб не відчувати провини вцілілого та погасити відчуття паніки та тривоги.
Після декількох годин брейншторму ми вигадали систему — просту, але зрозумілу кожному. І, що важливо, вона потребувала від користувача мінімум зусиль та знань — гугл-форми. Одна форма для людей, які є переселенцями і вже знаходяться у дорозі. Інша — для добряків, які готові прихистити їх. Тож ми створили ці файли, обговорили систему, всюди анонсували та спершу самі включилися у напружену роботу. Мірою того, як минали дні, наша ініціатива розвивалася та зростала.
Зараз наш чат волонтерів хоч і займається загалом тимчасовим поселенням, у деяких випадках може допомагати і з іншими проблемами:звідкись виїхати, перевезти гуманітарку тощо. Всі волонтери спілкуються й діляться інформацією, тому ми інколи виходимо за межі своїх повноважень.
– Яких результатів станом на зараз вам вдалося досягти?
– Станом на 10 квітня завдяки нам знайшли прихисток 3445 дорослих і 1132 дитини. Багато хто взяв і своїх домашніх улюбленців, тож ми поселили 220 котів, 180 собак, 2 кроликів, 4 пацюків, 3 шиншили, 7 морських свинок, одного хом’яка, одну канарку, 4 папуг і навіть одного цукрового поссума. Ми цим цукровим поссумом так тішимося! Щоразу, коли в нашому волонтерському чаті хтось сумує або втрачає мотивацію, ми скидаємо цю тваринку і настрій одразу піднімається.
– Які історії вам найбільше запам’яталися?
– Не один раз у нас були історії, коли ми виходили за межі своїх компетенцій. Одного разу ми селили жінку, в якої були фінансові проблеми, і єдине житло, яке їй підходило, було з оплатою за комуналку. Ніхто навіть оком не змигнув — хто міг, скинувся, і ця жінка змогла заселитися.
Не раз бувало таке, що ми на щось скидалися, і одна з моїх улюблених історій — історія про м’ясорубку. Одна жінка мала великий прихисток і годувала своїх гостей своїми стравами. Вона дуже хотіла зробити суп з фрикадельками для дітей, проте ніде не могла знайти м’ясорубку. Тоді ми скинулися, замовили і організували доставку девайса Господиня потім надіслала нам фотографії фрикадельок, ми були дуже раді.
Був іще класний випадок, коли один чоловік із села біля Кропивницького, сказав, що може віддати свій будинок й готовий допомагати сім’ї, яка туди приїде.
Війна розкриває найкращі риси будь-якої людини — але водночас вона відкриває й не дуже приємні сторони особистості. У нас не завжди були райдужні кейси. У перший день, коли в нас ще не було волонтерів і ми обдзвонювали людей самі, я дзвонила господареві, який був готовий прихистити людей. Під кінець розмови він раптово зауважив: «Якщо вони куплять у мене ділянку, я зможу їх прийняти». Таке теж буває, на жаль.
– Ми слідкуємо за статистикою щодо переселенців, і щодня зростає кількість людей, які повертаються з-за кордону та із західних областей України. Чи зменшується кількість охочих знайти житло?
Моя статистика — це мої очі, я особисто бачу, як усе рухається. В перший тиждень у нас реально був бум, бо ми розповсюджували інформацію про ініціативу по всіх сторінках та медіа, які в нас були, щоб якомога більше людей дізналося про таку можливість і щоб якомога більше людей запропонувало житло. Тоді було дуже багато заявок, ми працювали нон-стоп з ранку до ночі.
Потім усе почало йти на спад. Воно, знаєте, хвилями — тут можна провести паралелі з емоційним станом під час війни: є підйом, коли ми працюємо, волонтеримо, маємо сили й ресурс і все чудово. Потім треба сили відновити, поплакати, де треба, щоб потім знову повертатися до роботи.
Так само й тут: мені здається, що люди спочатку масово виїжджають, потім не виїжджають, потім знову виїжджають. Але от нещодавно люди відгукнулися на заклик місцевої влади і стали масово евакуюватися з Херсонської області та Донецької і Луганської областей. Тому зараз у нас сплеск активності, і ми набираємо нових волонтерів.
Насправді нічого не вщухає, просто в нас є кілька днів перепочити, а тоді — знову працювати. Багато хто з волонтерів подружився з цими людьми, у них виникли теплі стосунки з тими, кого вони селили. Зараз вони з кимось спілкуються, когось залучили до нас як волонтера, хтось їм постійно пише щось на кшталт «Катюню, все добре!». Трапляється таке, що ми наново селимо людей, деякі сім’ї «проходили» через нас уже тричі.
– Чи фіксували ви залежність між регіоном, куди селиться людина, і тривалістю її поселення?
– Ясна річ, що якщо люди прибувають у прикордонні села або міста, то ці люди планують їхати за кордон, і це питання кількох днів або навіть однієї ночі. Найбільша проблема з тим, що багато хто зараз хоче оселитися у Львові на довгий термін, а Львів не ґумовий, і у ньому реально вже просто немає місця, людей дуже багато.
Якщо ви зараз подивитеся ціни на оренду у Львові — якщо ви взагалі знайдете оренду у Львові — то просто очманієте, тому що деякі люди шукають, як нажитися на війні та ставлять захмарні суми. У великі міста хочуть надовше — це аксіома. У селах зазвичай селяться на коротший термін.
– Чи є у вас пріоритетні групи населення або випадки, коли ви намагаєтеся допомогти поза чергою?
– Ми маємо волонтерську інструкцію, яку розсилаємо всім новеньким, де прописано все за пріоритетами: у першу чергу ми обробляємо заявки людей, які зараз перебувають у дорозі. Людей, які ще не виїхали, ми відкладаємо на потім, тому що наш пріоритет — зробити так, щоб перселенціне ночували на вулиці, а перебували в теплі та мали їжу.
Наступний наш пріоритет — люди з інвалідністю чи важкими хворобами, діти та люди похилого віку. Заявки від представників цих груп ми обробляємо паралельно. Потім уже обробляємо всі інші.
Тільки один раз, десь за два тижні після початку вторгнення росії в Україну, я написала: «Друзі, заявок від людей, які зараз у дорозі, немає, можна дзвонити тим, хто ще не виїхав, і працювати з ними». Я не знаю, що це каже про нашу ефективність, але цифри мене тішать.
Ми намагаємося правильно анонсувати, хто ми і чим займаємося. Наголошуємо на тому, що це тимчасове житло, що ми не державний сервіс, який просто робить усе.ле Проте деякі люди сприймають нас як телефон, зателефонувавши за яким вони можуть просити будь-що.
Це часто уповільнює роботу і створює масив заявок, які має розглянути хтось інший. Наприклад, люди вже виїхали і мають житло, але їм потрібен трансфер у Польщу. І ми часто вимушені витрачати на це час, бо ми добрі та хочемо допомогти. Хоча в цей час ми могли би обробити три-чотири заявки від людей, які виїхали та в дорозі Україною.
Я часто наголошую волонтерам: я розумію, що хочеться допомогти всім і така можливість є. Але я все-таки наголошую, що кожна організація повинна робити те, за що вона відповідає — якщо ми обрали займатися тимчасовим житлом, то повинні робити все у межах цієї ніші, працювати на ефективний результат і не розпорошувати зусиль.
Я у волонтерстві достатньо довго (раніше займалася донорством крові), і тому розумію, наскільки важливо не намагатися допомогти всім, а зосередитися на чомусь одному.
