Тема роботи з переселенцями є актуальною для багатьох українських ОСББ. Кількість людей, які в пошуках безпеки були змушені переїхати в інші регіони України, нині становить понад 8 млн осіб. Чернівці — одне з міст, яке працює на безпековому фронті, надаючи прихисток внутрішньо переміщеним особам. Голова Асоціації ОСББ “Чернівці” Антоніна Ясінська розповіла Управбуду, як ОСББ допомагають переселенцям із поселенням та адаптацією.
У першій частині інтерв’ю йдеться про те, як чернівецькі ОСББ адаптувалися до воєнного стану, як облаштовували бомбосховища, налагоджували оплату комунальних послуг та почали прихищати переселенців.
Як змінилася ваша діяльність як голови правління ОСББ та вашого об’єднання співвласників у цілому? Як ви долаєте виклики воєнного стану?
24 лютого ми всі прокинулися від повідомлення, що почалася війна — ми начебто й очікували цього, але ніяк не могли подумати, що це станеться насправді. Перша реакція, звичайно, це паніка. Із мого будинку виїхало 80% мешканців, було навіть страшно ходити по місту, бо воно було практично порожнє. Але ми швидко себе опанували й почали думати, як жити далі. Зрозуміли, що війна — це не тільки те, що показують по телевізору, але вона відбувається в нашому сьогоденні. Таке розуміння не приходить за один день, ми витратили певний час, щоби це зрозуміти.
Напевне, як і всі мешканці України, ми були неготові до цього, у нас не було багато часу, щоб підготуватися. Та виявилося, що все не так погано. Нам дуже пощастило, що Чернівці не бомбардували жодного разу: зараз у нас цілі всі будинки, дороги, мости і стратегічні об’єкти, і це наш великий плюс. Хоч ми й найменша область в Україні і в нас найменший обласний центр, зараз ми стаємо все більшими й більшими: приїжджає багато людей, які потребують роботи, а навантаження на місто та житловий фонд є дуже великими.
Щоб не застрягнути в паніці, ми вирішили по максимуму завантажити себе роботою. По-перше, ми ще раз переглянули наші укриття — будинкові підвали. Власники комерцій, які є майже в кожному нашому будинку, пішли нам назустріч: на час війни вони дозволили нам користуватися своїми комерційними приміщеннями, бо протягом війни вони або не проводили своєї діяльності, або значно її обмежили. Комерційні приміщення, які знаходяться в підвалах чи в цокольних приміщеннях, мають вентиляцію, нормальні умови, бодай один запасний вихід. Це надзвичайно важливо, тому що навіть із укриттями є безліч питань: чи є сенс перебувати у підвалі, чи не завалиться будинок, чи не засипле нас уламками.
Десь на третій день ми дізналися, що поруч із нами є закинуте бомбосховище 80-х років. 40 років на нього ніхто не звертав уваги, не перевіряв — сховище було в жахливому стані, підтоплене ґрунтовими водами з купою сміття. Ми вирішили почати розчищати його та приводити до ладу, адже ніхто не знає, що станеться з нами завтра, і воно може знадобитися. Спочатку це здавалось нереальною задачею. Але ми витратили всього три дні на те, щоб розчистити величезну територію бомбосховища, розраховану на 800 чоловік. Зібралися мешканці багатоповерхівок та приватного сектору, це була надзвичайна подія, яка об’єднала всіх нас і дала нам певну корисну діяльність.
За три дні ми розчистили бомбосховище, вичерпали воду, вивезли 30 тонн сміття, відновили систему вентиляції, власним коштом встановили нову електропроводку. Мешканці скинулися на неї, я збирала кошти на свою картку, і ми закуповували всі необхідні речі, та й безпосередньо роботу виконували самі мешканці нашого району, це було безкоштовно. Я вважаю, що така спільна робота це правильно й корисно: по-перше, ми всі перезнайомились і пересвідчилися, що ми сила, що ми можемо допомагати одне одному і що люди, які залишаються в Україні готові до будь-якого розвитку подій, що ми можемо попіклуватись про власну безпеку — це дуже важливо, тому що ті, хто залишились в Україні, підтримують економіку нашої країни, що теж є надважливою задачею зараз. Ми тут працюємо, намагаємось відновити свою діяльність, витрачаємо якісь кошти і забезпечуємо грошовий обіг, який повинен бути, бо в усіх нас є діти, яких треба годувати щодня. Всі мають мати можливість заробити на життя.
Комунальні послуги так само мають бути оплачені — хоча на початку це був певний опір мешканців на кшталт “у нас війна, нам треба витрачати кошти на армію, до чого тут комуналка, як можна зараз думати про такі речі?”. Але насправді про це думати треба. У працівників того ж водоканалу теж є сім’ї та діти, їх також треба годувати. Відповідно, хотілось би підтримувати порядок у мікрорайоні, щоб давати можливість працювати і заробляти гроші нашим прибиральницям, двірникам, сантехнікам, бухгалтерам.
Зараз ми вже повністю відновили усі роботи не лише поточні, а й ремонтні: двірники, прибиральниці — всі працюють належним чином, в мене не було жодного дня простою, щоб люди не вийшли на роботу. Стараємося не збавляти темпу в роботі ОСББ. Ми робимо все, що можемо, й усе, що планували, поки в нас є така можливість і поки люди оплачують комуналку в повному обсязі. Життя не має стояти на місці, ми не маємо очікувати, коли нарешті станеться Перемога. Вона прийде швидше, якщо ми допомагатимемо державі своєю діяльністю.
Наскільки сумлінно співвласники сплачують свої внески в ОСББ? Чи маєте ви статистику, скільки ваших мешканців виїхало і чи сплачують свої внески вони?
У цьому випадку ми виграли на тому, що маємо будинкові чати, бо пряма комунікація з людьми в ОСББ під час війни відіграє величезну роль. Половина мешканців, які виїхали на початку повномасштабного вторгнення, зараз уже повернулися: якщо в перші дні війни у мене було 80% порожніх квартир, то зараз їх значно менше — напевно, 20-30%. Люди повертаються, і це свідчить про величезний рівень оптимізму й патріотизму.
З приводу комунальних послуг, ми в нашому ОСББ працюємо через колективні договори з надання послуг електроенергії, а також із водопостачання та водовідведення, тобто люди однією сумою сплачують і внесок в ОСББ, і воду з електрикою. А сидіти без води і світла ніхто не хоче. По оплатах майже так само, як було до війни — звичайно, трохи гірше, трохи складніше, але це якісь разові випадки, коли з людиною треба попрацювати, поговорити. Звичайно, ми входимо в ситуацію, ніхто ні з ким не свариться й не вимагає надзусиль.
У першу чергу, люди дбають про свою безпеку й забезпечують себе речами першої необхідності, а потім вже сплачують комуналку. І це правильно. Катастрофи немає, оплати йдуть — навіть люди, які виїхали за кордон, так чи інакше намагаються сплачувати комуналку: наприклад, кидають гроші мені на карту, а я зі своєї карти сплачую їхній внесок. Тож високий рівень довіри до голови правління також відіграє позитивну роль. Люди розуміють, що треба платити, коли ти їм пояснюєш, що вони платять комуналку не просто незрозуміло-кому: це все зарплати людей, які теж тут живуть і так само прийдуть витрачати ці гроші у продуктові магазини, забезпечуючи нормальне життя нашого регіону. Тому людей, які категорично відмовляються оплачувати комуналку, немає.
Як ви налагоджували роботу з облаштування бомбосховищ?
Це була ініціатива Яни Брус, нашої депутатки міської ради, голови ОСББ сусіднього будинку. Яна надихнула нас усіх, ми повірили, що зможемо. Це бомбосховище було залите водою десь сантиметрів на 40, там були купи сміття, бо раніше там мешкали безхатьки та наркомани. Мені здавалося, що це нереально, що на це піде мінімум два тижні — але ми впоралися за три дні. Ще до початку війни ми готували підвальні приміщення — вони в нас у нормальному стані і не є захаращеними. Такою є ситуація у моїх будинках, бо це новобудови, найстаршому з них 10 років. У будинках, яким уже по 40 років, зовсім інша ситуація, адже підвали там дуже захаращені. Люди намагалися привести їх до ладу, частково їх вичистили, але проблема захаращених підвалів все-таки залишається.
У нас не було проблеми з укриттями, більше того, ми попросили, щоб нам надали дерев’яні піддони, і ми зробили сидячі та лежачі місця. Так само хто міг, приніс УФО для того, щоб було трохи тепліше, бо надворі був лютий, а ми по 2-3 години у підвалі з дітьми, це доволі складно. Питна вода, ковдри, подушки — це все було, мешканці зібрали. Зараз на наше укриття приємно поглянути, хтось навіть картини приносить, щоб зробити його затишнішим.
У підвалах ми почали активніше спілкуватися, було навіть приємно побути серед фактично рідних людей, бо ж сусід деколи ближчий за родичів, яких ти бачиш набагато рідше. Зараз люди нечасто спускаються у підвали, керуються правилом двох стін — ми використовуємо ванну або коридор — проте є частина людей, яка постійно ходить в бомбосховище. До речі, там є навіть лежачі місця для великої кількості людей, тому в разі потреби там можна спокійно перебувати тривалий час.
Як іще ви дбали про безпеку в перші тижні війни?
Ми організували так звану варту району — це хлопці, які раз на одну-дві години обходили район. Тоді усі дуже панікували, шукали якісь мітки, маячки, вираховували диверсантів. Я, наприклад, навіть закрила всі люки на дах, щоб ніхто не зміг поставити на ньому міток і щоб людям було спокійніше, щоб вони не нервували. Усі підвали були відкриті, а всі дахи — закриті.
З часом ми зрозуміли, що світломаскування потрібне там, де є ближні бої — у нас зараз такого немає, тому світлом можна користуватися скільки завгодно. Спершу, якщо хотілося почитати після дев’ятої години, доводилося йти у ванну — але це такі дрібнички порівняно з тим, що довелося пережити людям на Сході та в Київській області! У нас усе це було легко, й ми разом це пережили. Варта у нас зараз теж практично не ходить, бо цю роботу виконує поліція і тероборона. Одного разу знайшли якусь мітку на опорі, її всі активно замальовували, а потім виявилося, що це один із чоловіків зробив мітку для своєї дружини, бо на дорозі вона постійно проїжджає свій поворот.
Чи мешкають у вашому будинку переселенці та як ОСББ може їх підтримати?
На початку переселенців було надзвичайно багато, але зазвичай це були люди, яким потрібно було переночувати одну ніч, бо вони хотіли перетнути кордон і не встигали цього зробити через комендантську годину. Я неодноразово приймала в себе таких людей, яким треба було одну ніч перебути, а далі вони продовжували свою подорож. Приїжджали чоловіки, які привозили сюди жінок із дітьми. Їм треба було теж десь перебути одну ніч, а потім вони поверталися назад у Київ для того, щоб захищати своє місто. Це була перша категорія. Друга — це люди, які приїхали й живуть тут і досі. Зараз у нашому будинку частка переселенців становить 10-12% від усіх мешканців будинку. У нас немає з ними жодних проблем.
Ставитися до них треба з розумінням: по-перше, люди пережили великий шок, по-друге, деколи буває: ідеш по двору і бачиш людей, які точно не наші мешканці, жінка плаче, а чоловік намагається її втішити. Це ламає тебе, ти відчуваєш, що просто сиплешся. Здається, що якісь питання, які ти хотів вирішити, насправді неважливі, бо тут у людини доля зламана, а допомогти особливо ти нічим не можеш — хіба що сприяти адаптації до міста, бо місто чуже. Хоча насправді це все Україна, і ми такі самі українці, як і, наприклад, харків’яни.
До війни я не мала з харків’янами ніяких справ — зараз я в повному захваті від того, наскільки це хороші, коректні, виховані, працьовиті люди. Нещодавно нам потрібен був ремонт даху, виконували його харків’яни. Потрібно було відновити частину фасаду — теж мала справу із харків’янами. Купувала малому велосипед — так само харків’яни мені його налагоджували. Це прекрасні люди.
Якщо чесно, мені здається, що місто Чернівці лише виграє від того, що є переселенці, які вміють і хочуть працювати, бо роботи багато. Її завжди було багато, бо чоловіки виїжджали за кордон на заробітки, тож із робітниками в Чернівцях була складна ситуація. Зараз за рахунок внутрішньо переміщених осіб ми можемо закривати і ці питання.
Була й інша ситуація: дитина моєї подружки гралася і сказала: “Я українка, а вона — москалька, бо говорить російською”. Чесно кажучи, не знаєш, як на таке реагувати. Пояснюєш, що вона так само українка, просто ще не встигла вивчити мови, але обов’язково її вивчить. Такі нюанси виникають, але вони дуже швидко залагоджуються, і якогось протистояння між місцевими та переселенцями немає, це міфи.
Чи сталися з появою переселенців у вашому будинку ще якісь зміни?
Було дуже помітно, що фактично всі, хто приїжджає до нас у місто, мають домашніх тварин. Це створює неприємну ситуацію, коли газони виглядають узагалі некрасиво. Але це просто робота з людьми. Із переселенцями потрібно працювати так само, як і з нашими людьми. Тому добре, що існує діалог — навіть у контексті цього конфлікту між дітьми, бо тепер ми побачили, що ми всі приблизно однакові, і те, що людина говорить, важливіше ніж те, якою мовою вона це каже, бо опанування мови з часом прийде.
Я не розділяю людей на переселенців і наших: якщо ти поводишся некоректно, я проводжу з тобою розмову, якщо поводишся правильно — молодець, я рада бачити тебе в нашому будинку. Насправді люди усі коректні, адекватні: щось не подобається — ми цю проблему вирішуємо й живемо далі.
